Голова районної ради
Науменко Юрій Михайлович

Секрет її довголіття - любов до життя!

Сьогодні у Росошанському відділенні постійного перебування одиноких громадян похилого віку, що належить до комунальної установи "Територіальний центр соціального обслуговування одиноких громадян похилого віку Липовецького району",  відбулася знаменна подія. Одній із липівчанок, які перебувають тут на обслуговуванні, Марині Іванівні Томашівській виповнилось не мало, не багато - 100 літ. Ця жінка народилась  і виросла у селі Вахнівка, що на  Липовеччині. Рано залишилась вдовою, мала сина, який теж досить рано пішов з життя, але доля розпорядилась так , що вік доживати довелось у притулку. На життя не скаржиться, адже змолоду відзначалась оптимізмом. Працювала в ланці, довгий час була ланковою, важко було. "А кому тоді було легко?" дає зустрічне питання. Як би важко не було - та до глибокої старості була у вирі подій: любила пісню, трудовий колектив, сельчан. На колгоспних ланах трудилась поки могла, а як сил не стало-співала, аби підтримати дух.
Привітати невтомну трудівницю завітали голова районної ради Юрій Науменко, голова райдержадміністрації Іван Демихін, Вахнівський сільський голова Ганна Нагорна, начальник УПСЗН Валентина Бичкова, директор Комунальної установи Катерина Мельничук вокальний колектив із с. Вахнівка. В залі зібралися всі мешканці цієї установи, які знайшли тут притулок на старості літ. Пісні, що звучали на адресу ювілярки, зворушували їх душу, будили спогади й сльозу.

Здоров"я, добра, миру та змістовного довголіття всі бажали колишній трудівниці. Зворушена, вона не знала як дякувати, адже власний День народження вже давненько не відзначає, хоч прожитих літ і не боїться. Це - її найбільше багатство. 
Хто ж як не вона  знає ціну словам - життя пройшло як один день... Трудилась у колгоспі, намагалась в усьому бути першою і в роботі, і в організації відпочинку. Згадує як колись всі ланкою ходили по черзі один до одного на вальки. Молоді були, хто заможніший був - будували власні домівки. Так, співаючи, зводили будинки, ростили діточок. Пережила голодомори, дві війни та не втратила інтерес до життя. На питання  чи хочеться жити, не вагаючись відповіла: "Аякже, хочу ще прожити, побачити що воно буде далі". Разом із сільським головою згадала своїх подруг, їх дітей, онучат. Сама має теж онуку, та приїздить в Росошу, провідує її. На долю жінка не нарікає, дякує Богові за все, що має. 
Мабуть, у тому і секрет її довголіття - любов до життя!

Повернутись