Голова районної ради
Науменко Юрій Михайлович

Про район


 Символіка району

Зразок прапора району

 

Зразок гербу району

 

Адміністративна карта району

 

 

Загальні відомості

Дата утворення:

1923 рік

 

Площа:

969,4 кв.км

3,7 %  від території області

Відстані:

від м. Липовець до м. Києва        

 

 

 Автошляхом  256 км

Географічні дані:

Район розташований у північно-східній частині Вінницької області

 

По території району протікають 15 річок

Найбільші: ліві притоки Південного Бугу – р.Соб – 115км та р.Десна

 

 

 

Кордони

Межує з Калинівським, Погребищенським, Оратівським, Іллінецьким, Немирівським та Вінницьким районами.

 

 

Адміністративно-територіальні одиниці:

 

           

 

Міст районного значення              

1

 

Селищ міського типу         

1

 

Сільських населених пунктів

59

 

Кількість рад

27       

 

 

           

 

 

Чисельність наявного населення. 

 40,2

тис. чол.

 

2,5 %  від населення області

 

 

 

у тому числі:      сільське

24,7

тис. чол.

 

                            міське

15,5

тис. чол

 

Коротка історична довідка

Перші письмові звістки про наші землі знаходимо у давньогрецького історика Геродота (V ст.до н.е.), коли він називає кінцевим пунктом похо­ду перського царя Дарія на скіфів (514 р. до н.е) річку Оар, тобто Соб ( у давні часи — Собар, де "суп" — річка з тюркської і "ар" — це ж у праіндоевропейців).

У період Київської Русі край належав до Болохівської землі, за володін­ня якою часто точилися війни між Київським. Галицьким і Волинським кня­зівствами. У зв'язку з цим від 1146 і 1150 роками знаходимо у літописі зві­стки про порубіжну фортецю Прилук (нині — с.Стара Прилука), племінний центр Куниль (ймовірно, розміщався у Липовецькому мікрорайоні Скакунка) і племена турпіїв (їх етнонім відбито у назві Турбова). Отже, Стара Прилука, Липовець і Турбів — найдавніші літописні містечка області, які більш ніж два століття старші міста Вінниці. За легендами, ці перші посе­лення згоріли у полум'ї монголо-татарської навали.

Лише коли у 1362 році литовський князь Ольгерд вигнав татар з Поділ­ля, стали будуватися укріплені замки. Найбільший з них знаходився біля села Війтовець і за розмірами перевищував у два рази аналогічний Вінни­цький. Народні перекази свідчать, що тут на берегах річки Сібок, буяло стародавнє місто Піщань, спалене кочівниками.

Від Липовця розпочинався Шпаків шлях, а з півночі огинав його сумноз­вісний Чорний шлях татарських набігів, проти яких постало українське ко­зацтво. Саме на наших землях, за Прилукою, посол німецького імперато­ра Еріх Ляссота у 1594 році вперше в історії описав козацьку січ. Через два роки на річці Вільшанці відбулася одна з перших польсько-козацьких сутичок, коли Северин Наливайко заманив до ополонок рейтарів напольного гетьмана Жолкевського. Цей прийом пізніше повторив у Вінниці Іван Богун. Та вороги взяли полковника в облогу. Її було прорвано лише після розгрому ударних польсько-шляхетських сил 19 березня 1651 року під сті­нами Липовецького замку, що образно описав Павло Загребельний у ро­мані "Я, Богдан...".

У роки визвольної війни Прилука і Липовець перетворилися в центри козацьких сотень Кальницького (Вінницького) полку. На той час це були великі міста: Прилука у 1632 році стала навіть гетьманською резиденцією, а Липовець згідно подомних списків 1629 року у півтора рази мав більше будинків, ніж у Вінниці. Спалені у 1653 році, вони в наступному столітті згадуються уже як села. Там орудували гайдамаки, що стало основою іс­торичної драми Івана Кочерги "Алмазне жорно".

Піднесенню земель між Собом і Десною у різні часи сприяли такі відомі діячі, як власник Прилуки брацлавський воєвода Януш Збаразький; князь Януш Острозький, за якого Липовець став містом; брацлавський суддя Ольбрихт Кохановський, який у 1625 році спорудив місто Коханград і за­селив його околицю; брацлавський суддя Мартин Грохольський — засновник села Вербівки; зозівський настоятель Іван Любинський — духовний суддя та офіціал всієї Брацлавської єпархії у 1780-85 роках; розбудовник Зозова і губернський предводитель дворянства генерал Козловський; за­сновниця Зозівського ПТУ Юлія Гудим-Левкович; представник відомої ро­дини меценатів і організатор зразкового господарства у Прилуці Сергій Мерінг; колонізатори та засновники багатьох сіл козинецький поміщик Олександр Раковський і липовецький граф Лука Струтинський; голова Липовецького повітового земства Ілля Рева.

З приєднанням краю до Росії в 1793 році Прилука з околицями відійш­ла до Махнівського (Бердичівського) повіту, а Липовець став центром не­озорого Липовецького повіту Київської губернії, отримавши власний герб.

Липовеччина лежала на важливих  перехрестях: по шляху чумаків до при­чорноморської солі, на якому виникли Лінці та Гайсин; на Чорному шляху, по якому пізніше проклали залізницю; на Балто-Чорноморському тракті з Санкт-Петербурга до Миколаєва, на якому через кожних 15 км стояли по­штові станції. Тут проїжджали полководець Петро Румянцев, поети Олександр Пушкін і Тарас Шевченко,  народилися або працювали діячі української, російської, польської, данської та інших культур. У 1897 році у Липівці було засновано першу на теренах області публічну бібліотеку.

Липовеччина стала ареною декабристського руху (там стояв полк кері­вника Південного товариства П.І.Пестеля), польських повстань 1831 і 1863 років, революцій 1905 і 1917 років.

Події 1917 року голосним ехом відбилися у Липовецькому повіті. Про­цес демократизації тут очолив член Центральної Ради Василь Химерик, обраний головою повітової земської управи. 22 жовтня 1917 року відбувся установчий з'їзд вільного козацтва Липовеччини. Сформувалася Народна міліція, яка виводить свої корені від "міліцій козацьких" коханградського замку початку XVII століття на чолі із першим відомим "начальником" мі­ліції Миколаєм Коссаковським. Символічно, що сьогодні правоохоронців області очолює теж наш земляк. 25 березня 1917 року було засновано га­зету "Липовецькі вісті", фактично першу "районку" в межах Вінниччини. Через два роки став діяти теж перший на теренах області військовий комі­саріат. У 1921 році відкрилася Липовецька єпископська кафедра, куди пра­гнули перейти навіть єпархії Вінницької округи. А в 1923 році утворився Липовецький район, який в різні роки приєднував Турбівський, Прилуць­кий, Вахнівський, частково Плисківський, Іллінецький, Оратівський райони і кілька разів (у 1929, 1931, 1935, 1956, 1959, 1963-65, 1979 роках) зміню­вав свої обриси.

Не обминули край і катаклізми XX століття. Письменник Василь Земляк у романі "Лебедина зграя" з гумором описав насильницьку колективізацію на Липовеччині, де в ті роки утворилися аж три машино-тракторні станції (у Липівці, Вахнівці, Турбові). Внаслідок голодомору 1933 року район утра­тив понад     30 тис. жителів, або більше, ніж будь-який з тодішніх районів Вінницької області. Репресивні органи вдвічі перевиконали доведений "план" виселення людей. В роки другої світової війни до 5 тис. липівчан по­лягло на фронтах, 6949 (за оцінками післявоєнних комісій) були замордо­вані фашистами, близько 500 чол мирного населення підірвалися на мі­нах, загинули на каторжних роботах в Німеччині і т.д. 22 липня 1941 року на Липовеччині стався один із перших контрударів проти фашистського бліцкрігу і було визволено село Пісочин. В роки окупації боротьбу продов­жували комуністичні і націоналістичні підпільні групи під проводом Олек­сандра Кукурузи, Семена Грищука, Наталії Музикант, Вячеслава Мессароша та ін. В листопаді 1943-го Липовеччина перетворилася в партизан­ську зону. Після запеклих боїв, які ветерани порівнюють з Курською ду­гою, 15 березня 1944 року було визволено останній населений пункт ра­йону—с.Косаківку.

Липовеччина залікувала рани війни. Нині вона — аграрно-індустріальний регіон Південно-західного економічного району. За успіхи у Всесоюзному змаганні по вирощуванню сільськогосподарської продукції у 1978 році район був нагороджений перехідним Червоним Прапором.

 

 

 

Природні ресурси

Липовецький район лежить при переході від Подільського плато до Придніпровської височини, найвища точка якої (322 м над рівнем моря) в межах Вінниччини знаходиться біля с.Богданівки. Район розташований у лісостеповій фізико-географічній зоні, Дністровсько-дніпровської лісосте­пової фізико-географічної провінції. По геоботанічному районуванню — це Східно-європейська геоботанічна провінція; по зоогеографічному — Укра­їнський лісостеповий округ Дністровсько-Дніпровської лісостепової фізико-географічної провінції з відповідним рослинним та тваринним світом. По­верхня підвищена пологохвиляста лісова рівнина, розчленована бал­ками із лісо- і луко -степовими ландшафтами в західній частині. Серед ґрунтів переважають чорноземи (глибокі, типові, опідзолені), становлячи 90,2% площі району. Розораність ґрунтів — найбільша в області. Площа сільгоспугідь — 83377 га, в т.ч. ріллі — 73745, земель запасу - 2619, лісів — 2247 га.

 Корисні копалини: граніт, піски, глина, торф, каолін (його родовище біля смт.Турбова — одне з найбільших в Європі).

Ще в 1913 р, було прокладено шосейну дорогу до залізничної станції Липовець. Сьогодні через територію району проходить сітка автомобіль­них шляхів державного і обласного значення Вінниця-Одеса, Вінниця-Турбів-Погребище, Турбів-Калинівка-Хмільник, Тиврів-Іллінці. Прокладені залізничні гілки Христинівка — Погребище і Турбів-Калинівка з малоінтенсивним рухом. По південній межі району проходить газопровід Уренгой-Помари-Ужгород, а по північній має будуватись транс-європейська автомагіст­раль.

 

Докладніше